Спільний польсько-український аналіз уявлень, назвемо їх «українські міфи», демонструє способи їх конструювання як в Україні, так i в Польщі. Іноді наратив виставки зіштовхується також із Росією та Радянським Союзом, інколи з Туреччиною та ісламським світом.
Це ілюструють твори мистецтва українського та польського; православного, грекокатолицького i римсько-католицького; давнього, з ХХ сторіччя та сучасного. Найстарші з представлених творів походять із кінця XVII сторіччя – з періоду розквіту українського бароко в момент його інтенсивних зв’язків із Європою. Народжений невдовзі після того козацький міф, ключовий для української ідентичності, найбільш впливовий i до сьогодні найбільш масштабний, представлений творами пророка України Тараса Шевченка, польського баталіста Юзефа Брандта чи російського реаліста Іллі Рєпіна. Окрім козаків i сарматів, зібрані на виставці твори пов’язані з іншими міфотворчими темами, такими як степ, українська хата, чорнозем, хліб i голод, нарешті з темами української державності та території, а також із тим, як українці сприймають самих себе i як намагаються вистояти під брутальним натиском з боку російського сусіда.
Виставка дає розуміння про уяву українців, які, свідомі свого коріння, сміливо змагаються з викликами, що ставить перед ними нерідко трагічна сучасність.

Персоніфікації Польщі та України мають багато спільного, але приховують також цікаві відмінності.
Соцреалізм, який репрезентував офіційне українське радянське мистецтво, у своїй понад півстолітній тривалості витворив емансиповану жіночу постать – матір, вітчизну, героїню-валькірію, яка була не стільки джерелом опіки, скільки символом перемоги. Ця фігура ілюструвала тодішній образ України як «молодшої сестри» Росії шляхом зосередження уваги на епізодах спільного «героїчного минулого». За часів незалежної України на соцреалістичний фундамент наклалася ідея Берегині – турботливого і дбайливого жіночого духа. Ця персоніфікація лексично пов’язана з дісловом берегти, що означає «охороняти» і «стерегти», але також «плекати», «піклуватися» і «дбати».
Різниця у представленнях Польщі та України полягає в активній позиції другої на відміну від пасивної Полонії, чиї персоніфікації переважно – бо не без винятків – поєднуються з жертовністю, потоптанням прав і безпорадністю.

невідомий автор, Покрова, середина XVIII ст., дерево, темпера, олія, позолота, 133 × 75, НХМУ

«Покрова» – це іконографічний тип, поширений на українських землях з ХІІ століття. У Київській Русі, на основі сприйнятої від Візантії історії про чудо у Влахернському храмі, відбулося формування культу Покрови та іконографії, яка розвивалася протягом наступних століть. Його характерним елементом є покрова – шата Богородиці, якою вона покриває ієрархів, гетьманів та видатних осіб.

Wołodymyr Kostyrko, Ajnkajzer, ajnrajch, ajnfolk,

Володимир Костирко, Айнкайзер, айнрайх, айнфольк, 2002, полотно, олія, 150 × 120, надано автором

Сцена представляє постаті, пов’язані з коротким періодом української державності у 1918 році. Тоді була створена Українська Держава, яку очолив Павло Скоропадський. Крім Скоропадського, показано принца Вільгельма Габсбурга, відомого як Василь Вишиваний. Підтекстом цієї сцени є союз двох історичних наративів, які лежать в основі амбівалентності українського суспільства і його розірваності між «двома світами», «двома варіантами майбутнього».

Александра Кубяк, We need a dead body to communicate (hommage à Jenny Holzer), 2015, стиродур, 12 × 388, надано авторкою

«We need a dead body to communicate» [Нам потрібне мертве тіло для спілкування] – фраза, висловлена під час сімейного похорону, перенесена в абстрактний, відкритий на генерування значень простір, відсилає до мертвого, податливого на маніпуляцію тіла як символу й водночас реального буття. Вона викликає в пам’яті Полонію чи Рутенію, втілену в образі зневаженої жінки, яку кладуть до могили, але також тіло конкретної жертви, яку переносять із місця на місце в ім’я національної гордості.

Безмежний степ – це головна природна ознака України. Плаский ландшафт належить до архетипів національної свідомості українців, є найважливішою складовою національної моделі всесвіту. З ідеєю степу пов’язані фундаментальні поняття українців, такі як воля і простір.
Міфологізовану концепцію України як ілюзії безмежної землі, що особливо підкреслювалося в картинах зламу століть, показано поруч із сучасними творами, які звертаються до цієї теми у подібний спосіб. З іншого боку, досі живі метафізичні, сентиментальні уявлення про землю, що тече молоком і медом, ностальгічна країна молодості, контрастують з цинічним і бездумним використанням природних ресурсів, на якому наголошують у своїх роботах сучасні українські митці, демонструючи при цьому проблему, типову для всієї держави – від Гуцульщини на заході, через центральні землі уздовж Дніпра, аж до Донбасу на сході.

Jan Stanisławski, Step

Ян Станіславський, Степ, 1900, картон, олія, 23.8 × 32.4, Національний музей у Кракові

Серія малоформатних пейзажів української природи показує ностальгійну експресію, типову для періоду зрілої творчості Яна Станіславського. У ній повторюються мотиви степу, неба і меандрів широко розлитого Дніпра у різних колористичних версіях.

Anatolij Krywołap, Bez tytułu

Анатолій Криволап, Без назви, 2012, полотно, олія, 140 × 200, надано автором

Поєднуючи класичний пейзаж із абстракцією й використовуючи інтенсивні барви, натхненні народним мистецтвом, митець звертається до риторики міфу України, ілюзії її понадчасовості й безмежжя. Таким чином йому вдається перенести історичний романтичний пейзаж до сучасного простору споглядання.

Поруч із безкраїм степом розкинулися так само безкраї лани. Близько сімдесяти відсотків території України займають сільськогосподарські угіддя. Завдяки сприятливому клімату та родючим ґрунтам, майже половину яких становлять чорноземи, її сільськогосподарське виробництво упродовж десятиліть є одним із найвищих у Європі.
Як же в такому разі в Україні могло дійти до масових смертей від голоду у ХХ сторіччі? В історії цієї країни ніколи раніше не було нестачі їжі. Заплановане радянською владою винищення сільського населення стало величезною травмою у масовій свідомості українців. Наслідки цієї національної трагедії, підсилені пізнішими масовими репресіями, порівнюваними з Голокостом, позначилися на етнографічному характері України.

Petro Kodiew, Na kołchoźnym stepie, 1930

Петро Кодьєв, У колгоспному степу, 1930, полотно, олія, 210 × 130, НХМУ

Тематично картина представляє початок соцреалізму. Постать Кодьєва розкриває парадокси радянського часу: успішний функціонер, один із засновників Спілки художників УРСР та перший директор Центральних державних науково-дослідних реставраційних музейних майстерень, не уникнув відправки цієї роботи до Спецфонду – спеціального сховища, куди в 1937–1939 роках збирали твори, що мали бути знищеними.

Alexander Wienerberger, Dziecko z rodziny robotniczej z Charkowa

Александр Вінербергер, Дитина з робітничої родини з Харкова, 1933, фотографія, Архів Віденської дієцезії

Внаслідок рішення Йосипа Сталіна родючі чорноземи, знаменита «хлібна комора Європи», стали місцем Голодомору, в якому втратило життя біля чотирьох мільйонів людей. Цикл фотографій австрійця Александра Вінербергера є, ймовірно, єдиним фотосвідченням Голодомору і доказом, який вдалося переховати і вивезти з СРСР ще у 30-х роках ХХ сторіччя.

КОЗАКИ – CАРМАТИ

Основним міфом модерної української ідентичності є козацький міф – так, як у випадку польської є міф сарматський.
Романтики початку XIX сторіччя – як польські, так і російські чи українські – сприймали козаччину як явище минулого, що зачаровувало орієнтальною екзотикою та регіональним колоритом і в часи виникнення не мало національного забарвлення. Лише наступні покоління інтелектуалів узяли його за основу національного відродження. Козацький міф, який виводив українців від хозарів, набув тоді рис, які виразно споріднювали його з польською сарматською легендою, що дошукувалася коріння польського народу серед сарматів. Обидва міфи мали національну основу, яка пояснювала ексклюзивний родовід і природну шляхетськість та шляхетність. Крім того, приклад роду Острозьких і конструювання надприродної аури навколо цих князів піднімає тему рівня латинізації української шляхти та рецепції західнохристиянської культури в Україні.
Тюркський родовід слов’янського козацтва підкреслює полігенічний характер української спільноти, яка залишалася такою до часу нав’язання совєтської моделі пацифікації-модернізації шляхом переселень, депортацій і репресій. Мультикультурна парадигма нині повертається, яскравим прикладом чого є міжетнічні інтеграції, продемонстровані під час Майдану і Революції Гідності.
Козацький і сарматський міфи, з огляду на їхню багатозначність і довговічність, до сьогодні у схожий спосіб формують українську і польську масову культуру.

Jozef Brandt

Юзеф Брандт, Табір запорожців (Татарське таборище), бл. 1895–1900, полотно, олія, 72.5 × 112, Національний музей у Варшаві

Картина з подвійною назвою була створена після подорожей митця Україною і є свідченням його захоплення стихією Орієнту та «кресів». Це помітно у найдрібніших деталях одягу, збруї, людей і «козацьких трофеїв», а також у експонуванні порід коней.

Kozak bandurzysta

невідомий автор, Козак-бандурист, 1832, полотно, олія, 109 × 87, НХМУ

Козак Мамай – це іконографічний тип з часів занепаду козацтва. Він представляє

козака, який грає, співає й нагадує про славну давнину. Зображення розміщували поруч з іконами у сільських домівках центральної та східної України. У добу незалежности Козак Мамай став одним із кількох найважливіших символів України.

Роман Мінін, Козак Харко передає всім привіт!, 2009, цифровий друк, 50 × 50, надано автором

Іронічна композиція відсилає до легенди про заснування Харкова міфічним козаком Харком. Намальований герой передражнює енергійний жест правиці Леніна з пам’ятника, поваленого під час Революції Гідності 2014 року.

ЗАВОЮВАННЯ

Упродовж століть Україна як прикордоння між осілим населенням Європи та кочівниками євроазійських степів залишалася територією, соціально-економічні умови якої визначали процес її завоювання. Кожне наступне вторгнення, зайняття цих теренів і їхня колонізація означали брутальні практики щодо народів, які їх населяли, та наступні переформатування пам’яті.
В ході історії Україна стала єдиною державою, але залишилася розділеною численними регіональними поділами, які до сьогодні утримують колишні культурні й політичні кордони. Боротьба за них, яка триває досі, дозволяє сторонам конфлікту представляти її як спір між Сходом і Заходом, Європою та «російським світом», цивілізацією і варварством.

Siergiej Wasilkowski, Ochrona wolności Zaporoża

Сергій Васильківський, Сторожа запорізької вольниці, 1890, полотно, олія, 95 × 134, НХМУ

Серед українських художників доби реалізму і неоромантизму найбільший внесок у творення мальовничо-пейзажної історії запорозьких козаків зробив Сергій Васильківський. Характерною для творчості цього художника є композиція, в якій верхню половину картини займають небо і клубчасті хмари. Героїчне минуле постає у Васильківського через органічне поєднання постатей кінних козаків та степового пейзажу, охоронців вітчизни й рідного їм ландшафту.

Ołeh Czornyj, Lato 2014

Олег Чорний, Літо 2014, 2014, відео (00:07:15), надано автором

Фільм присвячений драматичним подіям на сході України і показує війну, яка там шаленіє, водночас залишаючи її за кулісами. Звукова доріжка складається з оригінальних записів звуків війни, опублікованих в інтернеті анонімними авторами: солдатами і місцевим цивільним населенням.

Lija Dostlewa, Lija (32) i Andrij (33), para cynocefali z Doniecka, 2017, rzeźby tekstylne, ze zbiorów artystki

Лія Достлєва, Лія (32) та Андрій (33), пара кіноцефалів з Донецька, 2017, текстильні скульптури, надано авторкою

Міф про те, що східноукраїнські землі населяють люди з собачими головами, знаний ще з часів Геродота. Суспільне іншування осіб, які були змушені виїхати з окупованих територій України, перетворило їх на сучасних кіноцефалів, вигнаних зі своїх домівок. Це вони зараз – люди з собачими головами, які шукають притулку серед звичайних людей, марно намагаючись розчинитися серед них, бути як вони.

Нині в України тривають два одночасні процеси, закорінені в минулому: російські спроби встановлення політичного, економічного і військового контролю над колишнім імперським простором, який Москва завойовує від середини XVII сторіччя, та формування новітньої національної самосвідомості українців.
Її особливістю була і є культурна та релігійна неоднорідність. Це розмаїття, окрім сильних сторін, має також багато слабкостей – зокрема, вразливість щодо гібридних воєн, таких як українсько-російський конфлікт на сході України. Однак за безкінечними політичними потрясіннями не можна не помітити віри в краще майбутнє, яка пригасає, але щоразу проростає знову.

Taras Szewczenko, Dary w Czehryniu

Тарас Шевченко, Дари в Чигирині 1649 року, 1844, офорт, 27.4 × 33.8, НХМУ

Сцена розгортається у почекальні в резиденції гетьмана Богдана Хмельницького. У кімнаті є три посланці: турецький, польський та московський, які чекають, поки їх прийме гетьман Богдан Хмельницький. Обираючи цю тему, Тарас Шевченко, вочевидь, вказує на фатальність здійсненого вибору, адже Хмельницький приймає дари московського царя.

Heorhij (Jerzy) Narbut, Godło państwowe Ukrainy

Георгій (Юрій) Нарбут, Державний герб України, 1918, папір, гуаш, золото, 46.5 × 33.7, НХМУ

За основу державного герба Георгій Нарбут обрав мотив, запозичений із найраніших відомих печаток Війська Запорозького – постать убраного в жовті шати козака з мушкетом на плечі. Митець розмістив козака на блакитному полі в бароковому обрамленні. Золотий тризуб символізує князя Володимира Великого, хрестителя Русі.

Український дім, званий хатою – це окремий феномен культури і національної ідентичності. Хата – це не лише оселя, це також своєрідний сакрум українського духу.
Багато письменників і митців створювали іконографію української хати у вигляді білого одноповерхового будинку, критого жовтою стріхою, оточеного квітами й мальовничою природою, серед яблуневих і вишневих садків. У контексті сучасного українського мистецтва хата з’являється у різних проявах – від визначника пейзажу до тригера воєнної травми.

Ilja Riepin, Ukraińska chata, 1880

Ілля Рєпін, Українська хата, 1880, полотно, олія, 34 × 52, Національний музей «Київська картинна галерея»

Традиційна хата – білена крейдою і крита жовтою солом’яною стріхою – стала невід’ємним символом України. Сьогодні цей національний елемент має широке застосування – від маркетингу до політичної агітації.

Grupa Otwarta, Podwórko, 2015, instalacja wideo, modele architektoniczne, ze zbiorów artystów

Відкрита група, Задній двір, 2015, відеоінсталяція, архітектурні моделі, надано авторами

Для глядача інсталяція є нагодою для того, щоб умовно стати і дивитися на будинок, знищений під час війни. Натомість для учасниць проєкту Філомени Куряти і Світлани Сисоєвої, які втратили свої оселі під час війни, це чергова спроба відтворити їх у пам’яті. Перша з них утратила свій дім під час Другої світової війни, а друга – під час теперішнього російського збройного вторгнення на сході України.

ПОСТСКРИПТУМ

Як шляхом мистецтва будувати порозуміння і зміцнювати почуття взаємних симпатій українців та поляків? Чи мистецтво може впливати на гармонізацію поглядів на минуле? Ці виклики приймає найновіше мистецтво. Роздуми сучасних митців про ідентичнісні наративи, стереотипи, візії минулого й сучасності створюють новий пункт спостереження за щоденністю і розширюють поле спільних ідей для цієї частини Європи.

Oksana Briuchowecka, Flaga ukraińsko-polska, 2018, mural, 330 × 776, ze zbiorów artystki

«Українсько-польський прапор» – це символічне втілення ідеї рівності. Її вкрай складно реалізувати в політичному житті, але мистецтво дає можливість це зробити, наприклад, змішавши фарби порівну: синій з білим дає блакитний, червоний з жовтим – помаранчевий. Напис «has not died yet» («ще не вмерла») – перша фраза з гімнів України та Польщі, що звучить ідентично.

Оксана Брюховецька, Українськопольський прапор, 2018, настінний розпис, 330 × 776, надано авторкою

Перейти до вмісту